Martin Baltimore

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Martin Baltimore
Призначення:легкий бомбардувальник-розвідувальний літак
Перший політ:14 червня 1941
Прийнятий на озброєння:жовтень 1941
Знятий з озброєння:1949
Період використання:1941–1949
На озброєнні у: Королівські ПС Великої Британії
Королівські повітряні сили Австралії
Королівські ПС Канади
ПС Південно-Африканського Союзу
Розробник:Glenn L. Martin Company і Балтимор
Виробник:США Glenn L. Martin Company
Всього збудовано:1 575
Вартість одиниці:$ 120 000
Модифікації:Martin Maryland
Конструктор:Glenn L. Martin Company
Екіпаж:4 особи
Крейсерська швидкість:360 км/год
Максимальна швидкість (МШ):488 км/год
Бойовий радіус:1577 км
Бойова стеля:7100 м
Довжина:14,8 м
Висота:4,32 м
Розмах крила:18,7 м
Площа крила:50 м²
Порожній:7253 кг
Максимальна злітна:10 900 кг
Двигуни:2 × радіальних 14-циліндрових поршневих авіаційних двигунів повітряного охолодження Wright GR-2600-A5B
Тяга (потужність):1700 к.с. (1268 кВт)
Підвісне озброєння:910 кг авіаційних бомб
Кулеметне озброєння:6-14 × .303 British авіаційних кулеметів Browning М1919/Vickers K
Martin Baltimore у Вікісховищі

«Мартин Балтимор» (англ. Martin Baltimore) — американський двомоторний легкий бомбардувальник-розвідувальний літак.[Прим. 1] виробництва авіакомпанії Glenn L. Martin Company. Перебував на озброєнні Королівських ПС Британії, Австралії, Канади та ПС Південної Африки; був прийнятий на озброєння США, але на службу до американських ПС так і не надійшов. Застосовувався майже суто на Середземноморському театрі воєнних дій та на Близькому Сході.

Історія створення

[ред. | ред. код]

«Мартин Балтимор» (заводське позначення «модель 187») був розроблений в ініціативному порядку конструкторським бюро американської компанії Glenn L. Martin, як подальший розвиток «Мартин» 167 «Меріленд». «Меріленд», у свою чергу, розроблявся на підставі тактико-технічних вимог до легкого бомбардувальника, визначених повітряним корпусом армії США у 1938 році. Перша модель цього бомбардувальника отримала офіційне позначення XA-22, але він не був прийнятий до експлуатації у військовій авіації США, оскільки контракт був виграний Douglas DB-7, який згодом став A-20.

Нова версія бомбардувальника відрізнялася зміненим фюзеляжем, посиленим озброєнням і потужнішими двигунами. Проєкт був запропонований французькому уряду і 18 травня 1940 року був підписаний попередній контракт на виготовлення 400 літаків Martin 187F, але занадто швидка капітуляція Франції залишила фірму без вигідного замовлення. Натомість виробнича серія була запропонована Великій Британії і вже на початку 1941 року британська закупівельна комісія підписала контракт на 400 літаків. Незабаром замовлення було розширено до 975 одиниць, а в червні 1942 року було підписано угоду ще на 600 машин. Прототип не будувався, а 14 червня 1941 року піднявся в повітря перший «Балтимор» Mk.I. Всі 1575 замовлених літаків було виготовлено до травня 1945 року.[1]

Конструкція

[ред. | ред. код]
A-30 (американське позначення Baltimore B. IIIa) на випробуваннях в США.

«Мартин Балтимор» — середньоплан суцільнометалевої конструкції з двома радіальними двигунами, з двоколісним шасі та хвостовим колесом, які прибирали в польоті, та одинарним вертикальним стабілізатором. Відмінною особливістю літака став вузький і високий фюзеляж, завдяки якому з'явилася можливість урізноманітнити бомбове навантаження. Відповідно, кабіни екіпажу стали більш просторими і отримали бронезахист. Крило перейшло від попередньої моделі з мінімальними змінами, але Martin 187 отримав двигуни Wright R-2600-19А5В5 «Twin Cyclone» потужністю по 1600 к. с., оснащені протипиловими фільтрами, оскільки основним ТВД для цих літаків залишалася Африка.

Авіаційне озброєння стандартно складалося з шести 7,62-мм кулеметів. Чотири «Браунінга» монтували в крилі, ще два «Браунінга» або «Віккерса» — на рухомих установках (верхньої і нижньої).

Нормальна маса бомбового навантаження становила 907 кг, а максимальна — до 1500 кг. Екіпаж включав чотири особи.

Згодом озброєння літака модернізувалося та посилювалося. Частина літаків додатково комплектували чотирма кулеметами «Браунінг» у фюзеляжі, що стріляють назад-вниз. На сотні літаків «Балтимор» Mk.II у верхній установці замість одного кулемета змонтовано два. Наступна партія «Балтимор» Mk.III (250 одиниць) була обладнана верхньою башточкою зі зчетвереними 7,7-мм кулеметами «Браунінг». У нижній установці монтувалася спарка таких кулеметів.

281 літак «Балтимор» Mk.IIIA отримав двигуни R-2600-13 американського, а не експортного стандарту (1600 к. с). У верхній башті тепер встановлювали тільки два кулемети, але великокаліберних. Варіант «Балтимор» Mk.IV (294 одиниці) мав таке ж озброєння, але мотори іншої марки — R-2600-19 (1600 к. с). Нарешті, «Балтимор» Mk.V обладнали 1700-сильними двигунами R-2600-29, а авіаційне озброєння його складалося з дев'яти 12,7-мм кулеметів (чотири в крилі, два у верхній башті, один в нижній установці, два у фюзеляжі, що стріляють назад-вниз). Виготовили 600 літаків.

Історія служби

[ред. | ред. код]
«Балтимор» злітає з аеродрому в Північній Африці.
Балтимори над фронтом поблизу Ель-Аламейна

Літаки «Балтимор» Mk.I використовували тільки як навчальні. Пізніші модифікації надходили на озброєння частин британських Королівських ПС, що билися в Північній Африці. Спочатку британські пілоти були дуже задоволені бойовими характеристиками бомбардувальника, який значно переважав «Блейхейм», за винятком тісних умов для розміщення членів екіпажу.

Першою в бій на «Балтимор» пішла 223-тя ескадрилья. 23 травня 1942 роки чотири її літаки вирушили для удару по аеродрому в Дерні, але всі були збиті «Мессершміттами». У червні — липні ескадрилья спільно з 55-ю ескадрильєю, також озброєної «Балтиморами», брала участь у спробах відбиття наступу Роммеля. Бомбардувальники, діючи групами по 12-18 машин, завдавали удари по лініях постачання військ противника.

З вересня 1942 року «Балтимори» брали найактивнішу участь у битві під Ель-Аламейном. Потужне авіаційне озброєння літаків дозволяло застосовувати їх не тільки як бомбардувальники, але і як штурмовики. Надалі основний тягар ударів «Балтиморів» був перенесений на цілі в глибині оборони противника — перш за все склади і лінії комунікацій, що проводилося, як правило, у нічний час. З 6 жовтня 1942 року «Балтимори» здійснили серію нальотів на аеродроми противника в рамках першого етапу підготовки генерального наступу. 23 жовтня наступ розпочався, і «Балтимори» спільно з іншими бомбардувальниками атакували німецькі позиції, а з 3 листопада бомбили відступаючі німецько-італійські війська. Надалі вони брали участь у боях аж до розгрому італо-німецьких військ у Північній Африці. Останніми завданнями були нальоти на укріплення лінії Марет у Тунісі і порти Габес, Сфакс і Сус.

На початку 1943 року було «Балтиморами» було оснащено британську 52-у і австралійську 454-у ескадрилії, основним завданням яких були атаки на італійські кораблі, літом до них приєдналась 15-а північноафрикаська ескадрилія. 23 липня 1943 року 454-а ескадрилія взяла участь в бомбардуваннях Криту, під час якого британська авіація зазнала серйозних втрат, зокрема було втрачено 5 з восьми «Балтиморів».

В кінці квітня 1943 року більшість «Балтиморів» британських і північноафриканських ескадрилей було зведено в 232-є і 3-є бомбардувальні крила, які почали систематичні бомбардування Сицилії, спочатку базуючись в Тунісі, а з липня — на Мальті. Пізніше вони підтримували десантні операції союзників на Сицилії і в континентальній Італії. У жовтні 1943 року їх передислокували на італійські аеродроми. Інші частини «Балтимор» у той час діяли над Егейським морем. Але поступово їх витісняли більш сучасні машини. До грудня 1944 року «Балтимор» залишилися на озброєнні тільки трьох ескадрилей 253-го крила. До самого кінця війни вони бомбили позиції в північній Італії, де ще оборонялися частини вермахту.

Частина «Балтиморів» була відряджена авіації флоту Великої Британії й застосовувалася у протичовновій війні на Середземномор'ї, здобувши помірного успіху, потопивши до восьми U-Boot.

В липні 1944 року «Балтиморами» були оснащені дві групи союзної Італії — 28-у і 132-у, загалом 49 літаків. Ці дві групи були з'єднані в «стормо Балтимор» і з листопада 1944 року почали діяти проти німецьких об'єктів на Балканах. Загалом до травня 1945 року італійські «Балтимори» здійснили 1,5 тисяч вильотів і скинули 1225 тон бомб. Після війни Балтимори залишались на озброєнні ВПС Італії аж до 1948 року.[1]

Основні модифікації

[ред. | ред. код]
  • Baltimore B. I — перша версія літака, оснащеного 1600-сильним радіальним двигуном Wright GR-2600-A5B, озброєного десятьма 0.303 (7,7 мм) кулеметами: вісім Browning М1919 у жорсткому кріпленні та два Vickers K на поворотних турелях. 50 літаків збудовано.
  • Baltimore B. II — варіант штурмовика з посиленим озброєнням — 12 кулеметів Vickers K. Побудовано 100 одиниць.
  • Baltimore B. III — модернізована версія літака з 14 авіаційними кулеметами Browning М1919/Vickers K. Побудовано 250 одиниць.
  • Baltimore B. IIIa — літак з двома 12,7-мм кулеметами, що будувався на замовлення повітряних сил армії США, передані за ленд-лізом Британії. 281 екземпляр.
  • Baltimore B. IV — модифікація літака з чотирма 12,7-мм кулеметами, що будувався на замовлення повітряних сил армії США, передані за ленд-лізом Британії. 294 одиниці побудовані.
  • Baltimore B. V — версія літака з посиленим двигуном Wright R-2600-29, потужністю 1700 к.с. 600 літаків випущено.
  • Baltimore GR. VI — модернізована версія «Балтимор» з подовженим фюзеляжем, збільшеними паливними баками та радаром для ведення морської повітряної розвідки. Замовлялося 900 одиниць, але проєкт скасований; збудовано лишень 2 прототипи.

Тактико-технічні характеристики

[ред. | ред. код]
Схематичне зображення бомбардувальника «Мартин Балтимор»

Дані з Ударная авиация Второй Мировой — штурмовики, бомбардировщики, торпедоносцы[2]

Технічні характеристики

[ред. | ред. код]
B.I B.II B.III B.IV B.V
Довжина 14,78 м
Висота 4,34 м
Розмах крил 18,69 м
Площа крил 50,03 м²
Маса пустого 6871 кг 6894 кг 7014 кг 7253 кг
максимальна злітна 9865 кг 9865 кг 10 432 кг 10 251 кг 10 516 кг
Двигуни 2 × Wright R-2600-A5B 2 × Wright R-2600-13 2 × Wright R-2600-19
Потужність 2 × 1600 к. с. 2 × 1600 к. с. 2 × 1700 к. с.
Максимальна швидкість 496 км/год 496 км/год 486 км/год 491 км/год 515 км/год
Бойова стеля 6800 м 6800 м 7315 м 7100 м 7620 м

Країни-оператори

[ред. | ред. код]

Див. також

[ред. | ред. код]

Примітки

[ред. | ред. код]
Виноски
  1. ↑ За деякими параметрами середній бомбардувальник та штурмовик.
Джерела
  1. ↑ а б Харук, 2012, с. 287-289.
  2. ↑ Харук, 2012, с. 288.

Джерела

[ред. | ред. код]
  • Martin Type 187 Baltimore. на airwar.ru. Архів оригіналу за 1 лютого 2020. Процитовано 1 лютого 2020. (рос.)
  • САМОЛЕТ МАРТИН 187 «БАЛТИМОР» [Архівовано 1 лютого 2020 у Wayback Machine.]
  • Харук А.И. Ударная авиация Второй Мировой - штурмовики, бомбардировщики, торпедоносцы. — Москва : Яуза::ЭКСМО, 2012. — 400 с. — ISBN 978-5699595877. (рос.)

Посилання

[ред. | ред. код]
Вікісховище має мультимедійні дані за темою: Martin Baltimore

Література

[ред. | ред. код]
  • Bridgeman, Leonard. «The Martin Model 187 Baltimore.» Jane's Fighting Aircraft of World War II. London: Studio, 1946. ISBN 1-85170-493-0.
  • Shores, Christopher F. «Martin Maryland and Baltimore variants». Aircraft in Profile, Volume 11. Windsor, Berkshire, UK: Profile Publications Ltd., 1972, pp. 217—241.
  • Sturtivant, Ray and Mick Burrow. Fleet Air Arm Aircraft 1939 to 1945. Tonbridge, Kent, UK: Air Britain (Historians) Ltd, 1995. ISBN 0-85130-232-7.
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Martin_Baltimore&oldid=41633086